Життя та смерть лицедія Божою милістю Миколи Яковченка

Чомусь виходить так, що акторам-комікам, геніям епізоду, випадають такі гіркі долі, що тільки сміх на сцені й дозволяє їм не плакати в житті від безсилля. Прикладів більш ніж достатньо. Це й Олексій Смирнов, і Броніслав Брондуков, і український Чарлі Чаплін — Микола Яковченко, пише "chernigiv-trend.in.ua".

Хтось здивується, але "сумний клоун" Яковченко все життя мріяв зіграти Отелло, цитував напам'ять уривки з Шекспіра, скаржився, що режисера не бачать в ньому пристрасного мавра ... а потім під регіт залу знову виходив на сцену, щоб зіграти Филимона Довгоносика в п'єсі Корнійчука "В степах України".

фото

Талант від Бога

3 травня 1900 р. в м. Прилуки на Чернігівщині в багатодітній міщанській родині нащадків донських козаків Федора Івановича та Параски Іванівни Яковченко з'явилася на світ ще одна дитина. Хлопчика назвали Микола. На 6 день дитину, як годиться, хрестив православний протоієрей прилуцького храму Різдва Богородиці. Так трапився його перший вихід на сцену під назвою життя.

Талант від Бога, інакше про геній Миколи Яковченка й не скажеш, оскільки в патріархальної сім'ї купця та домогосподарки про високі матерії та про мистецтво навіть не згадували. Все, що зробив для маленького Миколки в цьому плані батько — віддав його та старшого брата Сергія в хор при церковноприходській школі.

Однак, мабуть, смішити людей Миколі було на роду написано. Перші свої ролі, "кушать подано", потайки від батьків, він виконував в аматорському театрі при гімназії, а потім в місцевій аматорській трупі ім. А. Чехова.

фото

Час смутку та страждань

У 1918 році Микола, як і багато його ровесників, опинився на фронті — йшла громадянська війна. А ось за кого він воював, навіть найближчі родичі не знали. Онук Яковченка, Микола Бахонько-Яковченко, розповідав, що загальноприйнятою в родині була версія про те, що дід служив при червоноармійському санітарному поїзді. Однак, коли Микола Федорович випивав зайвого (а бувало це частенько) то чомусь з теплотою згадував ... про кінноту генерала Шкуро, та якось навіть показав два Георгіївських хрести, які він ретельно ховав від сторонніх очей.

Хай там що, але у тому ж 1918 році молодий актор дебютує на професійній сцені в складі Молодого українського державного театру міста Прилук. Тут він прослужив до 1922 р., а коли театр закрився, в житті Яковченка настав 5 річний період "бродяжництва". За цей час він встиг побувати на сцені Лубен, Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова, поки в 1927 р. його не прибило до Київського українського театру ім. І. Франка.

фото

Тиха гавань

Тут він і знайшов "свого" режисера. Гнат Петрович Юра зумів розгледіти в Яковченко неординарну особистість та дивовижний талант. Небувалий випадок, після 2-х епізодів, в яких актор з'явився на сцені, глядачі пішли в театр виключно на нього. Адже зіграти епізод, та так, щоб тебе запам'ятали, значно складніше, ніж головну роль, оскільки на все про все у артиста кілька хвилин і мінімум тексту.

Таким чином, 16 жовтня 1927 р. Яковченко вийшов на сцену в прем'єрі комедії "Сон в літню ніч" за п'єсою Вільяма Шекспіра, автора, якого він обожнював все життя.

фото

Згубна пристрасть

Була у Яковченко й ще одна "пристрасть", через яку йому часто перепадало від режисера — дуже вже любив Микола Федорович випити. Є навіть офіційний документ, з якого випливає, що Гнат Юра звільняв Яковченко через п'янку 6 разів, ... але кожен раз брав його знову назад. Такі ж проблему у нього пізніше були й з Олександром Корнійчуком.

 Через цю слабкість актор не раз потрапляв в ситуації, часом навіть моторошні. Так, одного разу його п'яного та без свідомості підібрали на вулиці й буквально прийнявши за труп ... відвезли в морг. Яке ж було здивування працівника моргу, коли, через якийсь час, з того боку дверей, хтось постукав! Кажуть, ця людина потім ще довго приходила до тями.

А під час зйомок картини "Вечори на хуторі біля Диканьки" до Яковченко приставили 2 реквізиторів, основним завданням яких було стежити за актором. У той день на майданчику Яковченко тільки й робив, що пив сирі яйця та всім розповідав, як це корисно для зв'язок. Ніхто не міг зрозуміти в чому справа, поки не помітили, що виконавець ролі Пацюка лика не в'яже. Виявилося, що спритний артист додумався накачати лоток сирих яєць горілкою, за допомогою шприца. Само собою, що після цього довелося окремі сцени перезнімати.

Диму без вогню не буває

Актори часто п'ють не від нехлюйства або марнотратства, а від бажання не бачити підлості навколишнього світу або щоб залікувати душевні рани. І те й інше було в житті Миколи Яковченка. Страшні 30-40 рр. — репресії, участь у безглуздій радянсько-фінській війні, а потім і у Великій Вітчизняній, не могли не відбитися на його внутрішньому стані. Однак  люди, які знали його, стверджували, що серйозно прикладатися до пляшки Микола Федорович став  трагедії, що трапилася в його особистому житті.  У 1946 р. померла від раку його єдина любов, дружина, — красуня-актриса Тетяна Євсеєнко.

Залишившись з двома доньками на руках, Яковченко, не витримав, зірвався й запив по чорному. І ніхто не міг на нього вплинути, поки аж у 1950 р. актор не опинився у Львівській республіканській психоневрологічній лікарні. Після цього він поклявся режисерові Олександру Корнійчуку, що в черговий раз звільнив його з роботи, що подібне не повториться ... але, звичайно, слова не дотримав та не розлучався з чаркою до кінця життя.

Клоун виходить на манеж

З середини 50-х Микола Яковченко активно знімається в кіно. "Мартин Боруля", "Максим Перепелиця", "Вона вас любить", "Шельменко-денщик" — це далеко не повний список картин, в яких 50-60-ті роки зіграв актор. Справжня ж популярність прийшла до нього у 1961 році після ролей Прокопа Сірка в комедії Іванова "За двома зайцями" та чаклуна Пацюка в фільмі Роу "Вечори на хуторі біля Диканьки”.

Потрібно зауважити, що у Яковченко була варта заздрості акторська доля — він залишався потрібним у театрі та в кіно до кінця своїх днів. Правда, головних ролей йому не давали, зате у нього була така народна любов, про яку багато “великих” зірок екрану могли тільки мріяти.

З середини 60-х у Миколи Федоровича потроху налагодилося життя й побут. Він переїхав в нову квартиру на Шулявку з донькою та зятем, там у нього народився онук, якого він дуже любив.

Здавалося, що розмінявши сьомий десяток, Яковченко нарешті знайшов спокій, але в 1970 р. прийшла нова біда. У віці 38 років померла від раку його старша донька Ірина. Неначе хтось карав його за невідомі гріхи.

" Народніший серед заслужених та найзаслуженіший серед народних" артист ненадовго пережив страшну втрату та покинув цей світ 11 вересня 1974 р. Доля в останній раз пожартувала над ним. Улюбленець мільйонів помер від банального апендициту, який перейшов в перитоніт — медбригада ніяк не могла вирішити, в яку лікарню відвезти Яковченко. А коли визначилися, було вже пізно.

 Його везли на каталці в операційну, а він жартував, звертаючись до медсестер: "Не плачте. Клоун йде на манеж ". Це були його останні слова. Поховали Миколу Федоровича Яковченка в його улюбленому Києві, на Байковому кладовищі.

Comments