Хутір Обирок та остання подорож режисера Леоніда Кантера

Багато людей, які знали особисто українського режисера Леоніда Кантера, згадують, що підсвідомо його ім’я асоціюється у них з подорожами. Кантер, повідомляє сайт chernigiv-trend, справді любив подорожувати, причому часто спонтанно, автостопом, без грошей та зайвих речей. “Чим важчий рюкзак, тим нудніша дорога”— любив повторювати він. І додавав, що насправді це завжди виклик, відрив від реальності, політ без парашута, в нікуди, і ти ніколи не знаєш, як і де приземлишся.

4 червня 2018 р. на хуторі Обирок, у заснованому ним екопоселенні на Чернігівщині, Леонід Кантер вирушив у свою останню подорож, в останній політ у нікуди, зробивши одиничний постріл з автомата Калашникова.

Що встиг за своє коротке життя 36-річний режисер, над чим працював перед смертю, і що призвело до такого сумного фіналу, читайте у нашому матеріалі.

 Студент, викладач і власник кіностудії

Леонід Кантер народився та виріс у Києві. Тут же закінчив природничо-науковий ліцей, вступив до Національного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого. Вже на першому курсі університету працював журналістом та телеведучим у Національній телекомпанії України.

У 2002 р. Кантер закінчив виш за спеціальністю “актор театру та кіно, телеведучий”. У 2005 здобув другу вищу освіту в КНУТКіТ, за фахом режисер. Там же паралельно викладав з 2004 по 2007 роки.

Диплом режисера був необхідний Кантеру, оскільки вже з 2003 р. він був засновником кіностудії “Лізард філмс”, де загалом було знято до півсотні короткометражних, повнометражних і документальних фільмів.

Місце, де красиво сідає Сонце

Зовні його життя здавалося безперервною білою смугою, але, очевидно, то було тільки зовні. Можливо тому у 2007 р. він зробив “крутий” поворот — залишив комфортну столицю та поїхав на Чернігівщину, що називається до біса на паски, де на нікому невідомому хуторі Обирок, створив екопоселення.

У результаті проєкт комуни, який виглядав спочатку як чистої води авантюра, відбувся. А як ухвалювалися деякі “доленосні” рішення, Кантер розповів в одному з інтерв’ю.

Так, за його словами, коли думали, який будинок купити на хуторі, всередину навіть не заходили. Стояли на пагорбі, спостерігали за неймовірним заходом сонця. Місце всім сподобалося, тому тут и вирішили оселитися.

Як незабаром виявилося, праця, природа і прості правила співіснування: “сміття – прибери, голодного – нагодуй, сумного – обійми” важливіше для людини, ніж всі “переваги” цивілізації.

З кожним роком приклад Кантера надихав дедалі більше людей збоку. І незабаром, “мертвий” до цього Обирок ожив, тут з’явилися постійні жителі, які заселили загалом понад три десятки будинків.

Для гостей обладнали будинки-хостели, а оскільки Обирок ще й арт-хутір, створили оригінальні художні інсталяції, наприклад “сад Іллічів” або “сад занепаду імперій”, “будиночок бандерівської Баби Яги”, Сторічний будинок, а також облаштували культурні установи. – Кінотеатр “Кіносарай”, музичну сцену. Крім того, є в Обирці, майстерня, лазня, кухня та інші життєво необхідні об’єкти, створені руками мешканців та гостей хутора.

До речі, як розв’язують організаційні питання у комуні?

Для того, щоб спільнота повноцінно функціонувала, тут є зведення писаних та неписаних правил, а всі важливі рішення ухвалюються радою хутора, для чого відведено спеціальне місце у клубі. Там само, до речі, проходять і уроки для дітей школи “Зелене плем’я”, а також концерти, виставки, майстер-класи.

Сам Леонід Кантер характеризував Обирок, як місце, де в принципі може жити без грошей, якщо ти не ледар. У такому разі, казав режисер, у тебе завжди буде дах над головою, їжа, можливість спілкуватися з приємними людьми і щодня навчатися чогось нового.

Що було далі? Наступні 10 років  він активно запрошував на Обирок друзів з усього світу, створював творчі школи та організовував оригінальні фестивалі, наприклад “Хліб своїми руками” чи етнічний “Мама Африка”.

Мрії та справи Леоніда Кантера

Україну майбутнього режисер уявляв як країну національних заповідників та парків. Україна, казав Кантер, буде зелена. Ми закриємо всі непотрібні заводи, перейдемо на електромобілі, із річок можна буде знову пити воду.

При цьому, як людина дії, він не обмежувався одними планами, а реалізовував їх на місці. Так. з його ініціативи, в Обирці освоїли сортування відходів та налагодили їхню здачу на вторсировину.

З 2010 р. Кантер активно просував ідею створення природного заказника площею 1 тис. га навколо хутора. Проєкт підтримали в Міністерстві екології, природоохоронні організації в Європі та Канаді погодилися фінансувати заказник, проти була лише місцева влада та мешканці сусідніх сіл. 

До речі, з останніми у Кантера, який не бажав миритися з варварською вирубкою лісу і відстрілом диких тварин, не раз траплялися конфлікти.

Можливо, що заказник зрештою і з’явився б навколо Обирка, але настав 2014 р. і життя режисера та екоактивіста знову круто змінилося.

“Від фрази “зона АТО” мене пересмикує”

Війна для Кантера розпочалася вже у березні 2014 р., коли він самостійно об’їхав багато міст Криму, де тоді активно просували ідеї “російської весни”, а по суті готували анексію півострова. У березні Леонід побував у Сімферополі, Бахчисараї, Феодосії, Керчі та Севастополі. Після повернення про свої враження він розповів у прямому ефірі Громадського телебачення, де першим з українських журналістів назвав усе, що відбувається, відвертим нацизмом.

Коли розпочалася антитерористична операція на Сході України, він неодноразово виїжджав до зони бойових дій. За словами Кантера, від самого початку ніякої АТО не було, а була “війна регулярних армій з танками, мінометами та обстрілами” Про це він заявив у жовтні 2014 р. в інтерв’ю Радіо Свобода.

У тому ж році Леонід Кантер пішов добровольцем до 2-го батальйону Національної гвардії України. Його друг Іван Ясній порадив взяти із собою камеру. В результаті було знято документальний фільм “Війна за свій рахунок”, події в якому відбуваються в таборі підготовки Національної гвардії та на передовій. У картині були підняті злободенні  на той момент питання про недостатнє фінансування державою армії, що воює.

У 2015 р. Кантер та Ясній представили на суд публіки ще одну документальну, вже повнометражну стрічку, – “Добровольці Божої чоти”, присвячену бійцям ДУК “Правий сектор”. Знімали фільм протягом кількох місяців у зоні бойових дій, у Пісках та Донецькому аеропорту.

Через три роки, у 2018 р., творчий союз Кантер-Ясній презентував нову документальну картину — “Міф”, про українського співака Василя Сліпака, який виїхав з Парижа добровольцем на Схід України й загинув там.

У тому ж році, Леонід Кантер як продюсер приступив до роботи над документально-пригодницьким фільмом “Людина з Табуретом”, яку не судилося закінчити…

Мені час рухатись далі

Увечері 4 червня 2018 р. до відділу комунікації обласної поліції надійшло повідомлення, що у Бахмацькому районі, на хуторі Обирок, скоєно самогубство.

Слідчо-оперативна група, що виїхала на місце, дійсно виявила тіло 36-річного чоловіка з вогнепальним пораненням у щелепу. Поруч лежав автомат і передсмертна записка. Після проведення оперативних дій та експертизи у поліції підтвердили факт самогубства.

Чому він прийняв таке рішення? Кажуть, у записці, залишеній Кантером, він пояснив свій вчинок тим, що “свою місію вважає виконаною і йому час рухатися далі.” А ще готуючись піти з цього світу, Леонід постелив під себе ковдру, щоб кров’ю не осквернити землю, яку так любив.

Сонця в цьому світі поменшало, сказав після смерті Леоніда Кантера один з його близьких друзів.

Comments

.,.,.,.