Інна Бурдученко — талановита радянська акторка, відома своєю багатогранною грою на сцені театру та в кіно. Її яскраві ролі завоювали любов глядачів і визнання критиків, а харизма та професіоналізм робили кожну появу актриси незабутньою. У цій статті на chernigiv-trend ми розповімо про творчий шлях Інни Бурдученко, її найпомітніші ролі.
Дитинство та родина Інни Бурдученко
Народилася Інна Георгіївна 31 березня 1939 року в Чернігові й стала другою дитиною в родині. У неї була старша сестра Валентина, яка теж обрала акторський шлях. Батько дівчаток Ігор Афанасійович походив із землеробської родини, проживав у Смолині Чернігівського району. Мама Наталія Михайлівна була родом з Бахмача. Все дитинство Інни минуло в Чернігові. У ранньому віці дівчинка почала захоплюватися літературою, відвідувала секцію художньої гімнастики. Хоча батько мріяв, щоб дочка стала лікаркою, сталося так, як Інна вирішила сама. Не випадково вона в школі відвідувала творчі гуртки.
Закінчивши Чернігівську середню школу №1, Інна поїхала до Києва. Але, на жаль, у 1956 році студенткою Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. С. Карпенка-Карого вона не стала. За підсумками творчого конкурсу дівчина до списків першокурсників не потрапила і, засмутившись, повернулася додому.
Відтоді своє життя без театру Інна Бурдученко не уявляла, тому нічого не залишалося, окрім як влаштуватися на непрестижну посаду сценічної робітниці. Бурдученко стала реквізиторкою Чернігівського обласного музично-драматичного театру, який після Другої світової війни 15 років працював у приміщенні колишнього Єлецького Свято-Успенського жіночого монастиря. За пропозицією заслуженого артиста Казахської РСР Бориса Лур’є, Інна брала участь у масових сценах і згодом почала грати роль Джемми Уоррен, коханої головного героя у виставі «Овід», поставленій за мотивами роману англійської письменниці Етель Ліліан Войнич.
Перший театральний дебют надав творчого натхнення, і в 1957 році Інна Бурдученко вступила до Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, де потрапила на курс знаменитого педагога, режисера Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки Володимира Олександровича Неллі. Того року він якраз набирав клас.
До речі, тоді, також з другої спроби, до освітнього закладу вступив Анатолій Паламаренко, який став одногрупником Бурдученко. Подальшу долю студентки другого курсу вирішив випадок. У 1959 році Інна жила не в гуртожитку, а у квартирі, яку знімала на вулиці Круглоуніверситетській. Одного разу, спускаючись сходами на Хрещатик, вона отримала від другого режисера фільму В. Конарського запрошення на зйомки у картині «Іванна». Зустрівши дівчину на вулиці, він відвіз її до студії, щоб показати режисеру стрічки Віктору Івченку.
Роль Інни Бурдученко у фільмі «Іванна»
На головну жіночу роль у стрічці «Іванна» пробувалося понад 20 актрис. У травні 1959 року було зроблено 25 фотопроб і кінопроб, Інна Бурдученко з великими карими очима і приємною зовнішністю перевершила всі сподівання, тому роль дісталася їй.
На знімальному майданчику Інна Бурдученко працювала з великою самовіддачею, що колеги дивувалися її витривалості. Досить швидко вона перетворилася на улюбленку знімальної групи. Робота проходила настільки злагоджено, що кінокартину зняли буквально на одному диханні. Це була драматична історія галичанки Іванни Ставничної, дочки уніатського священника Теодозія Ставничного. Оточення прищеплювало їй ненависть до радянської влади. Коли почалася Друга світова війна, з подачі нареченого – богослова-фанатика Романа Герети, який був агентом гестапо, Іванна пішла працювати в УЦК. Цей орган активно співпрацював з окупантами. Дівчині доводилося часто бувати в німецькому концтаборі Цитадель, розташованому у Львові, де в жахливих умовах утримувалися радянські військові. Іванна вступила до партизанського загону, почала допомагати полоненим, брала участь в організації втечі. Життя дівчини закінчилося трагічно – нацисти її заарештували й жорстоко катували. Перед стратою Іванна зірвала з себе натільний хрестик.
Сценарій картини створили за документальною повістю «Втеча з Цитаделі» українського прозаїка Володимира Бєляєва. Дебютна роль у великому кіно стала для Інни Бурдученко творчим визнанням. 20-річна актриса не тільки щиро зіграла героїню, а й збагатила образ своєю творчою індивідуальністю. На екрані Іванна постала в розвитку персонажа – на переломному етапі її життя. З тихої й слухняної дочки скромна дівчина прозріла, почала орієнтуватися в навколишніх подіях і, нарешті, свідомо стала на шлях боротьби за власні переконання.
Усі випробування та труднощі знімального періоду повернулися сторицею. На 2-му Всесоюзному фестивалі радянських фільмів картина отримала II премію, що стало великим успіхом творчої команди. Наприкінці грудня того ж року в Жовтневому палаці в Києві відбулася довгоочікувана прем’єра «Іванни» для кіноглядачів.
У широкий прокат військова драма режисера Віктора Івченка вийшла 14 квітня 1960 року. За підсумками року «Іванна» стала одним із найкасовіших фільмів у СРСР — її подивилися 30,2 мільйона глядачів, а впливові критики називали Інну Бурдученко новою зіркою радянського кіно.
Після цього до актриси прийшла справжня слава. Глядачі завалили її численними листами, а від кіностудій СРСР надійшло багато запрошень до співпраці. У цей період на одній із презентацій Інна познайомилася зі своїм шанувальником Ігорем Кирилюком. Незабаром між молодими людьми почався бурхливий роман. Знайшовши кохання, дівчина відхиляла пропозиції, що надходили від провідних вітчизняних студій.
Трагічна загибель актриси
У 1960 році Інні Бурдученко запропонували невелику роль у фільмі «Так ще ніхто не кохав». Актриса разом зі знімальною групою поїхала на Донбас, і там сталася страшна трагедія. За сюжетом однієї зі сцен комсомолка рятує прапор із палаючого барака. Сцена відповідальна і небезпечна, тому вирішено було знімати трьома камерами з трьох точок і різними об’єктивами. Дерев’яний барак старанно облили бензином і нафтою, спалахнуло полум’я. Режисер повторював дубль за дублем. Партнер Бурдученко здався і відмовився зніматися, а Інна бігала в барак.
На останньому дублі почувся тріск, і палаюча конструкція обвалилася. Коли Інна не повернулася, всі зрозуміли, що сталася біда. Як потім з’ясувалося, у неї застряг каблук, і саме в цей момент на актрису впала палаюча балка. На знімальному майданчику була пожежна команда, але ніхто не наважився кинутися у вогонь. Лише молодий шахтар Сергій Іванов, який знімався в масовці, кинувся рятувати Інну, але виніс її занадто пізно. Актриса встигла закрити обличчя і зберегти очі, але все її тіло обгоріло – 78% опіків. Вона лежала в Донецькому лікувальному центрі, сподівалася одужати й далі зніматися в кіно. Однак врятувати актрису не вдалося, 15 серпня 1960 року її серце зупинилося. На момент смерті Інна Бурдученко була вагітна, дитина загинула разом з нею.
24 квітня 1961 року Верховний суд Української РСР розглянув справу за фактом загибелі актриси. Режисера Слісаренка А. А. посадили за ґрати, і за вироком він отримав 5 років позбавлення волі та заборону на роботу в кінематографі строком на 5 років. Однак через 2 роки засуджений звільнився достроково за амністією.
